Слухаю диск «Фотосинтез», а перед тим – виступ Андрія Любки у Кракові. А в думках – розкладаю свіжу кореспонденцію по синіх ящиках. Від будинка до будинку. Раннім ранком виїжджаю на поганеньку полську дорогу, їду за тридцять кілометрів у одне село, в назві якого – одні шиплячі, а потом повертаюсь – і їду до іншого. До чого це я. А, точно. Сьогодні довелось прокинутись о 3-40. Ми з колегою домовились проїхатись з людьми, які розвозять газету, в редакції якої ми проходимо стажування. Це, здебільшого, - робітники газети. Наприклад, Марек, мій сьогоднішній водій – звичайний програміст. Хоча, не дуже звичайний. Він на своєму малолітражному Фіаті щочетверга розвозить близько тисячі номерів газети по маленьким містечкам і селам довкола Жніна. Для того о 4.30 ночі він забирає ці номери разом зі списком замовлень з невеличкого причепу, який хтосбь дбайливо залишив на задньому дворі редакції, і їде околицями. Його задача – покласти до синього ящика відповідну кількість свіжих ранкових газет, а ті, що не продалися з минулого тижня, – забрати. Сьогодні він робив це разом зі мною. Хоча, мого героїзму вистачило не більше ніж на годину. Я тримав пачку свіжих газет на колінах і час від часу видавав Мареку ту чи іншу їх кількість.Газети пахли цукром і ваніллю. Марек брав від мене газети, хапав велетенську в’язанку ключів і прямував до синього ящика. І все було майже ідеально, якби не почався дощ. Уявіть собі, пів на шосту ранку, темно, ми їдемо дорогою, і довкола нас – жодного ані найменшого світелка. А коли назустріч виїжджає якась невеличкка машина, Марек вмикає ближнє світло, і все навколо гасне, залишаються лише два жовтих кола на дорозі, за якими просто повинна бути бетонна стіна, якщо вірити інтуїції. Але Марек пропускає зустрічну машину і вмикає дальне світло. З темряви з’являються дерева, і раптом стає чутно, як по металевому даху стукає дощ.

Після години нашої подорожі я вперше заснув. Потім це стало тривати довше, а прокидання виявлялися все несподіванішими. Ми їдемо, ми зупинились, ми їдемо, Марек палить в темряві, Марек витягає з-під моїх ліктів пачку газет, на яку я сперся, заснувши, ми їдемо, ми їдемо. Іноді з темряви постає назва містечка, яку важко прочитати через несумісну з вимовою кількість шиплячих звуків. Іноді Марек щось говорить, мені здається, що зараз я маю прокинутись. В готелі. Але ми їдемо далі.

Врешті, до редакції ми повернулись близько дев’ятої. Марек посміхається, дякує. Я одповідаю йому ламаною польською, що немає, за що. Він знову посміхається. Каже, що спочатку йому теж було дуже важко. А тепер – звик. Ми прощаємось. Я виходжу в таке маленьке і таке знайоме містечко, марно намагаючись знайти дорогу до готелю. Я впевнений на сто відсотків, що коли повернусь, обов’язково замовлю собі на сніданок міцну каву.

пів на п'яту ночі. дощ.

нічого не змінилось.

( +7 інших )

(  +9 інших згадок )

Тут так тихо. Наче світ пішов під воду і боїться відкрити рот, аби не розгубити залишків повітря. Тут тихо. Коли виходиш на вулицю, смертельно боїшся розмовляти вголос. Тільки пошепки. Хоча ще невідомо, пошепки, але на якій з трьох мов. Завдяки Мар’ї, нашій чудовій перекладачці, потроху звикаю до польської, до цього неймовірного пшикання. Якщо дітей вчать, що англійською треба розмовляти так, наче в тебе повен рот картоплі, то щоб говорити польською, треба напхати його папером.
Тут так тихо, що будь-який сміх здається вибухом, а звук ходи – автоматною чергою. Тут тече річка завширшки два метри, а містом треба їздити обов’язково у старенькому Фіаті з відкидними сидіннями. Будь-яка подорож на ньому має закінчуватись за десять хвилин через кінець містечкової географії. Тут меню в ресторації складається з десяти страв і сорока видів випивки. Тут обслуговує власниця, яка до твого візиту дивиться десятий сезон польської версії «Танців з зірками»,а побачивши гостів, приязно посміхається і садовить їх до кутку зали у підвалі. Тут замість вішалки правлять оленячі роги, а замість ресторану – колишній підвал для вугілля.
Тут посеред Ринкової площі височіє башта, в якій, найпевніше, вогнедишний дракон тримав принцесу з довгою білою косою. Але, ми так вирішили, що років сто тому її врятував хоробрий принц. З того часу тут і стало так тихо, бо немає кому скиглити з вузенького віконечка попід небом, благаючи про чудесний порятунок.

Завтра вдень вирушаємо до Жніна. Останні варшавські зустрічі були цікавезними. Зараз сиджу на другому поверсі в кав’ярні в центрі міста, піді мною – ціла площа і вулиця жовтих ліхтарів. Ще півгодини тому тут відбувався незрозумілий театралізований гопак, який навіть знімали на камеру. Тепер люду поменшало, але до якогось мистецького збочення, такого собі обгородженого стільця, що височіє на кам’яниці, постійно хтось підходить і зі знаючим виглядом щось коментує.

Наша перекладачка Дарута – людина дивної долі. Вона знімає квартиру у Варшаві, має дочку-студентку, стовідсоткову польку, та гарно оплачувану роботу. Але, разом з тим, якусь сумну загадку. Її прямий погляд звик доводити всьому світові власну спроможність бути справжньою варшав’янкою, триматись на плаву, перемагати і йти далі. Бо народилась Дарута у польській родині у Львові.

«Я мушу платити за всі ці зручності, за весь цей лад, зовнішній, за зручні автобуси і тепле мешкання велику ціну», - каже Дарута. І ця ціна для неї не вимірюється у злотих чи еврах. – «Ціна еміграції – аж надто велика. Коли я жила у Львові, я була там полькою. На мене дивились, як на польку, зі мною розмовляли, як із полькою. Потім, коли я п’ятнадцять років тому поїхала від цього безладу, балагану, бруду до Варшави, там я раптом стала українкою, емігранткою. На мене дивились, як на львів’янку, мене знову не приймали»

Дарута розповіла, як свого часу їздила вступати у Театральний до Харкова. Вона не пройшла проби. «Мені сказали, що моя зовнішність не співпадає з моєю внутрішністю. Зовні була слабкість, всередині – сила», - згадує перекладачка. – «Тепер я розумію, що вони мали на увазі»

Пані Дарута завжди обирає серед можливої роботи супроводження українських груп, каже, що то робить її ближчою до дому. «Але більше тижня я у Львові не витримую. Занадто впорядковане моє життя тут, у Варшаві, і занадто безладне – там».

Ми розпрощались на східцях торгівельного центру, куди вона на вимогу загалу повела нашу журналістську групу. Я рушив до книгарні, де придбав «Таксім» Стасюка. Польською. Може, до наступного літа трохи вивчу мову. Бо маю намір повернутись. Сьогодні на Замковій площі познайомився з поляками, які підкинули номер кількох місць, де можна орендувати велосипед. Планую наступною суботою повелокросити Варшавою.

А ще після трьох днів перебування у іноземній столиці з’являється відчуття замкненості, ув’язненості у самому собі. Коли не знаєш мови, звичаїв, маєш лише квиток на автобус і фотоапарат на шиї, доводиться часом навіть розмовляти з собою. І чим далі, тим частіше – вголос. Чомусь вириваються окремі фрази, посмішки. Бо маєш якось на все реагувати, комусь про щось розповідати чи просто показувати пальцем. Цікаво, що зміниться у маленькому містечку. Терміново потрібен зв’язок з зовнішнім світом. Натомість, варто мені зайти до Інтернету і зробити замовлення в кав’ярні – в ній одразу зникає Ві-Фі. А залишається лише галасливий натовп, долучитись до якого не маєш жодної надії.

*йде шукати зв’язок зі світом деінде*

( ще 17 дуже крутих фото )

*життя нарешті налагодилось. В готелі знайшовся Інтернет, ми повечеряли в ресторані дешевше, ніж я днем раніше я пив каву у Варшаві, а місцевий журналіст Ремі згодився дати мені свій велосипед до суботи. Але поки що - спогади про день другий, варшавський. Зараз будуть фотознімки*

Пів на першу, вкрившись ковдрою, слухаю польське телевізорне радіо ЗЕТ. Мій колега по цеху радісно хропе. Крутий дядька, вчився разом з Портніковим, розповідав сьогодні про нього багато хорошого, а ще дуже хвалив Кулікова, того, що на Айсітіві засвітився зі «Свободою». Виявляється, Куліков – бардзо поважний радіожурналіст. Ну, будєм знать, значіт.

Квиток у щастя

Знову до одинадцятої блукав Варшавою. В нас з’явились квитки. Тут дуже кльова система – триденний квиток на міський транспорт працює всюди однаково – і в метрі, і в трамваї, і в тролейбусі. Щоб квиток став дійсним, його потрібно закомпостувати. Машинка, виставляє дату – і вуаля. З цього моменту квиток дає право, доки не набридне, кататись на всіх вище перелічених транспортних засобах. Але через три доби – будь ласка, на вихід. Контролери тут дуже суворі, а штрафи сягають трьохсот гривень, в перерахунку на наші. Триденний квиточок коштує сорок вісім гривень, а одноденній – двадцять сім.

Такою вже була моя сьогоднішня логістика, що довелось випробувати на собі всі три транспорти. Найбальдожніший – метро. Ну, просто поза конкуренцією. Чи то винна моя техногенія, але під землею розкинулись просто цілі міста, з прекрасним освітленням, з чудовими лавочками, на яких хочеться жити А вагони тут, взагалі, казкові. Всюди сяє алюміній чи хром, двері зачиняються наче живі, а лампи денного світла додають цьому просто марсіанського шарму. Щоправда, в столичному метро – лише одна гілка, привіт, Дніпропетровськ, але станцій, як мені здалося, на п’ятнадцять. А ще я сьогодні хвилин десять намагався перейти на перон, з якого відправляються поїзди у інший бік.

Автобуси у Варшаві просто гарні. Тихі, швидкі і з великими шклами. Двері відчиняються лише за натиском кнопки, а на таблах під стелею червоними літерами друкується наступна зупинка і інша корисна інформація.

Трамвай у Варшаві просто швидкий. Чи то через кілька п’яних бомжів, чи то через помальовані балончиком вікна, трамвай мене не вразив. Ним я намагався повернутись з мосту імені якогось великого польського парубка до центру.

Старе нове місто

Варшавський центр – це Палац культури і науки. Така шедевральна совєтська висотка, яку видно ледве не з будь-якої точки міста. Висотка, без перебільшення, шикарна. Поляки минулого покоління нервово спльовують, коли піднімають голову і бачать славнозвісний шпиль, а молодь, як кажуть, не париться з того. Ну, висотка - і біс з нею.

Центр Варшави хороший, архітектурний такий, естетський, вєсь із сєбя, вобшем. Поціновувачам цього дива містобудівної думки вистачило б на кілька тижнів незникаючої щасливої посмішки. А мені просто добре було дивитись. Щоправда, тільки-но я зрозумів, що центр старого міста і маршрут, мною запланований, знаходяться на різних полюсах, довелось пожертвувати архітектурою в обмін на вже згадувану техногенію. Коли я вчора більше двох годин бігав містом, то випадково потрапив на неймовірний міст через Віслу. Така собі Евклідова геометрія в дії. Тому наступного дня, тобто, сьогодні, я вирішив будь-що туди знову потрапити.

Тепер я мав час роздивитись. І побачене мене якось так надихнуло. Ну, як ще пояснити, що значить, коли десятки величезних труб, що підтримують конструкцію мосту, освітлюються персональними прожекторами, і губляться десь в небі. Це треба фотографувати вдень і вночі на протязі місяця. Я обмежився станом не-відчуваю-пальців. Далі був стадіон, що будується до Евро 2012. Здалеку він виглядає на казкову галявину з червоними і жовтими світляками. Зблизька – на величезний металевий ліс, де кожне дерево – саме собі софіт.

В серці польської преси

В рамках стажування нам організували зустріч з головним редактором «Газети Виборча Столична» і його заступником. Взагалі, Газета – найвпливовіше польське друковане видання. Вона – певною мірою монополіст, і диктує свої умови розвитку медійного ринку Польщі. Розміщується редакція у хайтековій будові в центрі Варшави, такої, що сонце просвічує її наскрізь, всередині завжди багато світла, а переходити між відділами можна не тільки коридорами, але і балконами, що тягнуться вздовж будівлі. Коли ми виходили надвір, біля турнікетів зібрався натовп школярів. Виявилось, що то – звичайнісінька екскурсія. От би до нас в редакцію екскурсії водили.

А ще у Варшаві є міст, по якому бігають пасажирські електрички. Вони мають однакову довжину і такі дуже жовті, навіть, теплі вікна. Якщо стати на березі Вісли і дивитись вдалину, то за цим мостом буде красиво підсвітлений і досить сучасний автомобільний. Але цей, залізничний, не має жодного вогника, і електрички їздять просто над водою. Коли проїжджає поїзд, чомусь здалеку здається, що він обов’язково має бути порожнім, наче останній трамвай. І одразу стає так щемко, наче я – пасажир того останнього трамваю. Я до чого все це… пишіть мені щось на телефон, ага? Відповісти не зможу, але з радістю почитаю.

Всьо, у вірної друкарської машинки сідає батарея. Всім наджобраньітш… і бардзо добжих сновіджень…. ну, якось так …

…щоправда, цей довгий і нудний текст з’явиться у відомому всім місці не раніше другої половини завтрашнього дня… але вважайте, що я просто пишу з іншого часового поясу, з іншого виміру.

Дал-далі-далі!
"Газета Виборча" прекрасна
Шпрехав з замредактора її в Столиця англійською
Чорт
Чорт
Чорт
Пусть мене до моєї редакції
Я ж гори зверну, єй Богу!
Далі-далі-далі! Зустрічі закінчаться о шостій.
Може, вдасться заскочити на каву до місцевих закладів культпросвєта
Може, вдасться ще щось написати.
ГудбаЙ, Юкрейн,я побіг )

( +11 україн і польщ )

залишання

облака здесь такие как волны в профиль

море на небе холодно и сурово

это - Warsaw, дружище, или - Варшава,

как читать это слово я и вправду не знаю

но транскрипция здесь ни черта не решает,

это - Warsaw, my dear, и она пахнет раем.

9.40

За двадцять хвилин сніданок. Живемо, як можемо. Готель називається Атос, гордо носить свою одну зірочку і не лізе в готельну богему. Поруч стоїть Араміс, який також не хапає зірок з неба. А між славними мушкетерами розлігся Портос, якому за якісь заслуги перепало три зірочки. З вікна сьомого атосового поверху видно, мабуть, пів-Варшави, по телевізору транслюють окрім іншого також радіо, і жодного Інтернету на кілька миль навколо. Треба терміново міняти евро і шукати кафе з, якщо вірити полякам, «Ві-Фі».

Митний контроль тривав чотири довгих нічних години, періодично до купе заходили суворі митці, а десь ближче до четвертої ночі хтось вирішив не полохати мого і без того хворобливого сну, і дбайливо поклав мій паспорт просто поруч на полицю. Десь між пробудженнями нам змінили колеса на вужчі, бо вся Европа звикла їздити не на таку широку ногу, як ми, тобто, далекий Схід. Для цього вагон підняли на домкратах і щось довго прикручували. Наступний кадр – ми стоїмо на вокзалі, мої колеги виходять з купе і бідкаються, що так і не змогли мене розбудити.

19-00

Автобуси тут не їздять повільніше шістдесяти на годину, дороги московської ширини, а від розмітки на них рябить в очах. Газета «Dziennik» має у своєму штаті дві сотні працівників, відділ «Культура» не знає імен журналістів зі «Світу», а кореспонденти останнього їздили в Ірак, Афганістан і Осетію. Хочеться додому з однієї причини – після таких зустрічей неможливо не писати. Хочеться повернутись і робити свою роботу, як мінімум, удвічі краще.

З балкона видно шпиль Палацу культури, машини вдалині їздять так, що починаєш втрачати рівновагу, а я разом з ноутом захлинаюсь Регіною Спектор...

Зараз вдягну спортивну форму – і бігатиму нічною Варшавою. До списку оббіганих разом з Трієстом, Прагою, Крумловом та іншими хорошими містами додасться столиця славної Польщі.

Перше враження – тут хочеться жити. Так щоб працювати у якомусь «Дзєннікє», щодня писати матеріал про життя світу, потрапляти додому близько сьомої через постійні пробки у середмісті, мати два вихідних – п’ятницю, пьйонтек, як кажуть поляки, і суботу. А як бонус за ненормальність професії, - також і кожну другу неділю. Отримувати зарплатню, вищу за середню тисячу еврів на місяць і їздити на машині до лісу. Сподіваюсь, випаде наколядувати мапу для орієнтування. Бо як же їхати до Польщі – і без компаса?

За два дні відправлюсь до редакції газети маленького містечка. Мені випав Жнін, це десять тисяч мешканців, старовинна архітектура і, здається, кілометрів двісті на захід від Варшави. Але я не втрачаю надії побачити Море. Тому збиратиму докупи рештки дипломатичного таланту і намагатимусь помінятись з людьми, яких відправлять ближче до узбережжя.

Пишу, а за вікном щось постійно щось мугикає і пілікає сиренами різних ґатунків. Ну, типу, у швидкій зараз помирає людина, задумайся, мовляв, і ти над своїм життям. І не подумаю.

Завтра обіцяє бути наповненим. Сподіваюсь знайти час викласти всю цю писанину за відомою адресою. Привіт рідному місту.

"Іти до Бога"..нещодавно чув монолог поважного журналіста, який доводив, що останнє слово має писатись з маленької літери. Так було до 18 століття, доки до влади в Російській імперії не прийшла німкеня Катерина №2. Вона, ніби-то, змінила правопис на свій лад. Відомо, що в німецькій всі іменники пишуться з великої, і "der Gott" - не виключення.



Може, варто писати не тільки першу літеру великою. Можна і останню, і другу. Врешті-решт, можна все написати з ВЕЛИКОЇ. Але, тим не менш, матиме місце слово з чотирьох літер. Слово.
Можливо, найліпше написати так:
"Іти до ... " Бо кожен сам обирає свій шлях до.
Або від.

На концерті Порт.Моне у МШ.
( розкриття теми (+2 фото) )

Човнярі рвуться до влади. Ніби-то відбулось рейдерське захоплення станції човнярів з метою побдувати там клюб. От човнярі і зібрались голосувати і галасувати.)


( +5 фото )

Нарешті.. спочатку купив зовсім інший фотоапарат, який, на жаль, виявився неробочим. У мене залишався тиждень до віл'їзду і дохла камера на руках. Але завжди треба боротися. Тепер у мене є досвід захисту власних прав і успішного повернення кругленької суми інтернет-магазином. Виявляється, і таке буває )) Але задля того, щоб встигнути купити новий фотік перед поїдкою до Польщі, довелося їхати до Києва. Завтра камеру на плече - і в бій ))...у справжню "гарячу" точку...)

Зараз, саме в ці хвилини в римо-католицькому храмі Св. Йосипа відбувається всенічний молебен. До ранку люди, що зібрались у стінах церкви, молитимуться за те, щоб Господь відвернув лиху хворобу від всіх нас.



( ще трохи світла (3 фото) )