Йде дощ...

тримати за нитку мішок повний світла
над прірвою об яку розбивається північне море
в якій губляться моряки і тануть маяки

щось біле у ньому пульсує наче серце
рухається – невгамовне і тепле

щось жовте намагається просвітити мішок
розлетітись – на друзки
осяяти світ до сліпоти

щось блакитне
непомітно тліє зсередини
не дозволяє відвести погляд

рука падає у світло
немає дна
тільки тепло
повільний жар
внутрішній спазм
тиша і порожнеча

світло конденсується на долоні краплями
гойдається на поверхні шкіри
збирається у ріки стікає морями
проливається над прірвою
дощем падає у море
зливою заливає береги
життя починається спочатку

виростають ліхтарі під водою
велетенські світляки жовті примари
місто що вросло в океан
набуває обрисів мерехтить у припливі
виходить на берег захоплює владу
народжує день розбиває асфальт -
ліс проростає там де вчора дзвеніла автострада

врешті золота нитка зникає з рук
мішок розривається та вибухає теплом
водночас спалюючи день та ніч
розчиняючи простір
у білому жовтому та блакитному

очі з часом звикають до світла
але не можуть намилуватись тобою.

Бузковий кущ зелена лампа
Сині очі в мені розкриваються
І починають хід історії
Немає часу немає простору
Єдиний вимір – уздовж променя світла
До кінця географії
Ти дивишся на мене
Наче я весь із піску дніпровських пляжів
Залишаєш сліди всюди розсипаєш мене
Набираєш повні мешти
І танеш на світлі

конец старого света. начало нового времени.

История без истории. В ней нет сюжета и героя, в обычном понимании. Пусть в центре будет человек. Но без памяти и прошлого. Длится один бесконечный момент времени. И в нем существует пестрый набор химических элементов, являющийся, в нашем понимании, человеком. Все происходит в космосе, в невесомости, в абсолютно не определяемой точке пространства. Точнее, не происходит ничего. Это внутренний монолог без начала и конца. Рассуждение о каждой собственной клетке и каждой родившейся мысли. Здесь не к чему стремиться, даже к смерти. Ее нет, в нашем понимании. Здесь не на что отвлекаться. Можно только вслушиваться в себя. Это падение вниз и вверх одновременно, полет на месте. Такое бесконечное самопознание, черная дыра в каждом из нас.

кено снял между ужином и прогулкой

а у кого есть письменный стол ненужный в Киеве? я бы самовывез

таке кіно